Микола Артемійович Терещенко народився 14 жовтня 1819 року у Глухові. Наступного дня, 15 жовтня 1819 р. був охрещений у Троїцькій церкві м. Глухова. Хрещеним батьком став купець Федір Павлович Римарев. Закінчив Глухівське повітове училище. Але через матеріальні труднощі, Нікола не зміг здобути належної освіти. З його слів: «Буквально на мідні п'ятаки я закінчив Глухівське повітове училище». А далі навчатися забракло коштів.
Ще з юних літ Нікола з батьком почав займатись бізнесом. На волах він перевозив сіль, рибу та хліб з Криму до Глухова. Згодом він став головним заготівельником цих товарів у Глухові. Працював чесно, сумлінно, тож швидко здобув репутацію надійного та порядного партнера. Великі прибутки принесла аграрна реформа 1861 року. В той час, коли багато поміщиків не змогли зорієнтуватись у нових умовах, Нікола Артемович швидко примножував свій статок, застосовуючи свій підприємницький хист.
8 листопада 1848 р. Микола та Пелагея Терещенки стали подружжям. На світ у сім'ї з'явилося шестеро дітей: Варвара, Іван, Олександр, Марія, Ольга, Єфросинія. В подальшому з них виросте ціла плеяда меценатів, але про це згодом.
У 1851 р. обраний старшим бургомістром Глухова і посідав цю посаду впродовж 9 років, а потім впродовж 14 років займав пост міського голови. Одночасно він виконував обов'язки головного губернатора земських зборів, члена земської управи Глухова, почесного мирового судді. Нікола Артемович більше 20-ти років стояв на чолі глухівського самоврядування, що свідчило про загальну пошану земляків до його діяльності. Окрім суспільної діяльності Нікола Артемійович особливу увагу приділяв добродійним справам - допомога дитячим притулкам, міській лікарні і навіть ув'язненим. Він очолював місцеве відділення піклування про в'язниці. Завдяки діяльності Миколи Артемійовича, Глухів, для якого, здавалося, кращі часи минули - переживає справжній срібний вік, період відродження і розквіту. На сьогоднішній день будинкам, які побудував Микола Артемійович більше 100 років. Але ці споруди, як і раніше, продовжують слугувати тим цілям.
В 1870 р. він з молодшим братом Федором започатковує товариство бурякових та рафінадо-цукрових заводів братів Терещенків. Як результат, в сім'ї зосередилося більше 10 цукрових заводів. Серед них цукрові заводи князя Івана Барятинського - в Крупці і Шалигині, поміщика Льовшина - у містечку Воронежі, Кочубея - на Михайлівському Хуторі та інші підприємства, розміщені навколо Глухова.
За архівними даними, Микола Терещенко особисто володів понад 85 тис. га землі, 5 рафінадними заводами, винокурнями, паровими і водяними млинами у Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, а також Курській і Тульській губерніях. Микола також володів такими цукрозаводами: Андрушівським (Житомирський повіт), Старосотянським (Чигиринський повіт) і Тьоткінським (Рильський повіт). На початку 1880-х Тьоткінська (переробляла щодоби 4 тис. берківців буряку), Андрушівська (2,9 тис.) цукроварні входили до четвірки найбільших підприємств галузі у всій країні.
Цукрові заводи стали головним джерелом доходів, але Нікола Артемійович не забував про торгівлю, залізницю, спирт, ліс, сукно. Він був дуже зайнятий управлінням заводами і торгівлею, але займався і суспільною діяльністю, що для сім'ї Терещенка було традицією.
Микола Терещенко був особливо завзятим господарником з-поміж братів. На своїх землях він розвивав різноманітні напрями сільського господарства – саме ті, що найкраще пасували місцевим умовам. Аграрна і харчова продукція була найвищого рівня, не раз здобувала відзнаки в Російській імперії і за кордоном. У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі вироблений на його заводах цукровий пісок, спирт і борошно отримали найвищу оцінку якості, а сам Микола Терещенко був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Завдяки успішному цукровому бізнесу Нікола Терещенко виріс до одного з найбагатших людей в Україні та Росії.
За весь час жодного страйку на всіх цукрових заводах. Кожен працівник отримував вчасно заробітну платню. На двомісячне жалування можна було придбати корову. Окрім того Терещенки започаткували на своїх підприємствах 8-ми годинний робочий день, до того, як це зробив царський уряд. Також добре годував сезонну найману робочу силу. На цукрових заводах родини Миколи Терещенка, працювали зазвичай мешканці навколишніх сіл, але були і сезонні працівники. Організацію їх праці і побуту можна прослідкувати на прикладі давнішого, заснованого в 1835 р. рафінадного заводу в Хуторі Михайлівському, який щодобово переробляв 10 тис. пудів цукрового піску. На виробництві були задіяні 660 робітників, які працювали в три зміни по 8-м годин, і мали один вільний день на тиждень. Місячна заробітна платня — від 6 крб. для некваліфікованих робітників та у жінок, бригадирів і старост до 15 крб. Крім того, виплачували по 5 крб. на харчування. Сезонні робітники, які прибували на завод із далеку, щоденно отримували із загальної кухні один кілограм хліба, 400 грамів м'яса, 50 грамів сала та інші продукти. При кожному заводі була школа, лікарня, ремісниче училище і навіть кімната для чаювання.
Все, чого досяг Микола Артемович за своє довге життя – багатство, статус – завдяки винятковій енергії, твердому характеру, Дивовижній працелюбності. Робочий день він розпочинав о 4-й ранку, о 5-й пив каву в кабінеті і розпочинав прийом з доповідей. О 9-й годині снідав, закінчував ділове спілкування з своїми службовцями і приймав відвідувачів. Ненадовго від'їжджав у невідкладних справах і другу половину дня проводив у колі сім'ї. О 9-й вечора вже був в ліжку.
Переїзд до Києва.
В 1875 р., після 5 років проживання в Москві, Нікола ухвалює рішення переїхати до Києва, економіка якого зростала з будівництвом залізниці і відкриттям біржі.
По переїзді в Київ Терещенки забудовували або купували досить пристойні маєтки. Нікола Терещенко придбав будинок першого київського міського голови Павла Демідова, який знаходиться на розі вул. Терещенківській та бульвару Т.Г.Шевченка. В будинку новий власник зробив розкішний ремонт. Але цього показалося замало Миколі Артемійовичу, і він його перебудував та розширив, прикупивши ще один будиночок. В результаті теперішній Бібіківський бульвар в Києві належав Миколі Терещенку. Тепер маєток став ще кращим. Як казали кияни, він подудував собі маєток в стилі ренесанс.
У Києві Нікола Артемович активніше починає займатися доброчинною діяльністю й інвестуванням у будівництво громадських будівель. У 1881 році відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад у Російській імперії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тис. крб. на будівництво Маріїнського дитячого притулку (на розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць, тепер НДІ психології).
У ті часи про Ніколу Терещенко ходила приказка: "Добре в Києві жить, кому дідусь ворожить." В ролі дідуся був як раз Нікола Артемійович. Завдяки "дідусю" в Києві з'явилися - Київський політехнічний інститут, Троїцький народний будинок, Маріїнський дитячий будинок, IV та V гімназії, притулок - училище для глухонімих, жіноча гімназія, школа працьовитості при Борисо-Глібській церкві. Окрім того в Києві було 12 притулків на 1280 місць. 1000 місць було на забезпеченні Миколи, при цьому він не брав 5 копійок, як інші. Велику суму він вклав у київський Володимирський собор. Немає жодної гімназії в Києві, якій би він не допоміг. Третину мільйонних прибутків глава родини регулярно віддавав на благодійність.
14 жовтня 1899 р., у свій 80-й день народження, ювіляр отримав близько 150 делегацій від міської влади, громадських комітетів, робочих, службовців, учнів шкіл та гімназій. Отримав більше трьохсот вітальних телеграм, масу листів. Міська Дума адресувала йому вітання: «Обравши місцем свого проживання Київ за часів пробудження в нашій Вітчизні, гуманних устремлінь до полегшення долі бідного люду, Ви були в цьому відношенні піонером серед киян і вашими слідами пішли інші...
В ознаменування заслуг Миколи Артемовича Дума ухвалила перейменувати Олексіївську вулицю в Терещенківську за його життя. В ті часи це не було поширеним явищем, але в даному випадку уряд погодив. В той день у Володимирському соборі відслужили урочистий молебень, а для бідних людей в 3-й їдальні Київського благодійного товариства на Олександрівській (Контрактовій) площі влаштували обід на 1200 персон.
Заслуги перед Вітчизною, звання та нагороди.
За престиж, який приніс рід Терещенко Російській Імперії, цар Олександр II вирішив надати Ніколі дворянський титул. Однак в цій делікатній справі, Микола проявив, принципово, українську позицію.
Нікола сказав: "Ні, не мені, якщо можна батькові". Всі сказали: "О, який чемний син, як це справедливо". Але вони не помітили малої подробиці. Якби відносно молодий Нікола Артемович приймав дворянство від імператора, він по обряду повинен був стати навколішки. Старий Артем Якович міг навколішки не ставати.:)
Миколі Терещенку пощастило прожити понад 80 років. За цей час він вислужив і ордени, і чин таємного радника, і став почесним громадянином міст Києва та Глухова.
Був нагороджений орденами Святого Володимира II та III ступеня, Анни I ступеня, Станіслава I та III ступеню, орденом Святого Станіслава I та III ступеня, орденом Білого Орла та орденом Почесного Легіону. Був таємним радником, що прирівнювалося до звання генерал-лейтенанта і завжди на публіці з'являвся при повному параді, і в супроводі журналістів. Спілкувався виключно українською мовою.
Про загальні витрати Миколи Терещенка на будівництво та благодійність.
На кінець XIX, поч. XX ст. вся родина робітника могла існувати на 30-40 крб/міс, то коефіцієнт треба помножити у 100-200 разів, а можливо і більше. Микола Терещенко у Глухові та Києві на благодійність витратив разом 5 млн. крб, на наші гроші близько 1 млрд. грн., або більше. Але його справи конвертувалися у людську пам'ять, тогочасний статус та добрі справи.
Смерть та поховання.
19 січня 1903 року на 83-му році перестало битися серце Миколи Артемійовича. Відспівували його у Володимирському соборі, де всього три роки тому бажали здоров'я та багато років в честь його ювілею. Прощалися з померлим протягом двох днів. Труну з тілом, в колі більш ніж 100 вінків, пронесли на руках від Володимирського собору до будинку сина - Івана, на Бібіковському бульварі, 34, де поставили на катафалк і повезли на вокзал. Поховання М. А. Терещенка відбулося в Глухові, в усипальні Трьоханастасіївської церкви, поруч з батьками, дружиною Пелагеєю та братом Федором.
Вшанування пам'яті:
Вже після смерті Миколи Терещенка, 23 серпня 1909 року на площі між Спасо-Преображенською та Анастасіївською церквами, за грошової допомоги сина - Олександра, було встановлено пам'ятник роботи скульптора Г. Андреєва: на кубічному п'єдесталі, в кріслі з високою спинкою, сидів зафіксований у бронзі Нікола Терещенко в позі спокійного, мудрого чоловіка. В урочистій промові звучало: "Сучасний Глухів своїм відродженям зобов'язаний громадській та просвітній діяльності Миколи Артемовича, яка перетворила забуту глушину на один із центрів Південного краю. Ця діяльність в основному була спрямована на піклування про народне здоров'я, особливо найбіднішої частини населення, і на народну просвіту. Праця його високо оцінена сучасниками і не буде призабута нащадками..."
Однак від того монументу жодного сліду. За кілька років більшовики його знесли і на цьому місті встановили Родіну-мать. Але не зважаючи на це про Терещенків в Глухові досі пам'ятають.
У 2009 р. в Києві відбулося відкриття нового пам'ятника меценату та почесному громадянину Києва - Миколі Терещенку. Пам'ятник роботи київського скульптора Олександра Михайлицького встановлено на території Науково-практичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії.
P.S. Фігура такого масштабу не лишила осторонь і відомого драматурга І. Карпенка-Карого та надихнула на створення його найкращої п'єси - "Господар", про це згадує його дружина Софія.
В п'єсі Карпенко-Карий натякає та висміює постать Миколи Артемійовича стосовно дворянства. Через цю п'єсу Іван та Микола посварилися. А сцена в п'єсі з кожухом була реальною. Меценат був щедрим до людей, але надзвичайно скупим до своїх потреб. А інколи і взагалі міг відмовити з невідомих причин. Саме так сталося під час встановлення пам'ятника Котляревському у Полтаві. Але все ж, згодом, Микола Артемійович виділив 300 крб., додавши, - "І цього вистачить".
Ці тонкі натяки заставили Миколу Артемійовича підіслати до автора посередника, через якого він пропонував хабаря у 30 тис. крб., щоб п'єсу зняли з репертуару. Карпенко-Карий не погодився, адже його неможливо було купити, хоча трупа потребувала грошей. Прем'єра відбулася 10 січня 1901 року. Цікаво, що роль мільйонера-господаря, Карпенко-Карий зіграв сам, особисто.
Останнім бажанням Миколи Артемійовича було будівництво ремісного училища. Бажання було виконано, будівництвом займався його син і воно носило його ім'я, але меценат його вже не побачив. А зараз тут знаходиться національний університет кіномистецтва імені І.К. Карпенка-Карого. Таким чином, доля примирила колишніх ворогів без їхньої згоди.
*Нікола - саме так зверталися близькі члени родини до Миколи Терещенка, який був названий на честь Св. Ніколи Чудотворця.
 |
| Нікола Артемійович Терещенко |
8 листопада 1848 р. Микола та Пелагея Терещенки стали подружжям. На світ у сім'ї з'явилося шестеро дітей: Варвара, Іван, Олександр, Марія, Ольга, Єфросинія. В подальшому з них виросте ціла плеяда меценатів, але про це згодом.
 |
| Микола та Пелагея Терещенки |
В 1870 р. він з молодшим братом Федором започатковує товариство бурякових та рафінадо-цукрових заводів братів Терещенків. Як результат, в сім'ї зосередилося більше 10 цукрових заводів. Серед них цукрові заводи князя Івана Барятинського - в Крупці і Шалигині, поміщика Льовшина - у містечку Воронежі, Кочубея - на Михайлівському Хуторі та інші підприємства, розміщені навколо Глухова.
За архівними даними, Микола Терещенко особисто володів понад 85 тис. га землі, 5 рафінадними заводами, винокурнями, паровими і водяними млинами у Чернігівській, Київській, Волинській, Харківській, Подільській, а також Курській і Тульській губерніях. Микола також володів такими цукрозаводами: Андрушівським (Житомирський повіт), Старосотянським (Чигиринський повіт) і Тьоткінським (Рильський повіт). На початку 1880-х Тьоткінська (переробляла щодоби 4 тис. берківців буряку), Андрушівська (2,9 тис.) цукроварні входили до четвірки найбільших підприємств галузі у всій країні.
Цукрові заводи стали головним джерелом доходів, але Нікола Артемійович не забував про торгівлю, залізницю, спирт, ліс, сукно. Він був дуже зайнятий управлінням заводами і торгівлею, але займався і суспільною діяльністю, що для сім'ї Терещенка було традицією.
Микола Терещенко був особливо завзятим господарником з-поміж братів. На своїх землях він розвивав різноманітні напрями сільського господарства – саме ті, що найкраще пасували місцевим умовам. Аграрна і харчова продукція була найвищого рівня, не раз здобувала відзнаки в Російській імперії і за кордоном. У 1900 році на Всесвітній виставці у Парижі вироблений на його заводах цукровий пісок, спирт і борошно отримали найвищу оцінку якості, а сам Микола Терещенко був нагороджений французьким орденом Почесного легіону. Завдяки успішному цукровому бізнесу Нікола Терещенко виріс до одного з найбагатших людей в Україні та Росії.
За весь час жодного страйку на всіх цукрових заводах. Кожен працівник отримував вчасно заробітну платню. На двомісячне жалування можна було придбати корову. Окрім того Терещенки започаткували на своїх підприємствах 8-ми годинний робочий день, до того, як це зробив царський уряд. Також добре годував сезонну найману робочу силу. На цукрових заводах родини Миколи Терещенка, працювали зазвичай мешканці навколишніх сіл, але були і сезонні працівники. Організацію їх праці і побуту можна прослідкувати на прикладі давнішого, заснованого в 1835 р. рафінадного заводу в Хуторі Михайлівському, який щодобово переробляв 10 тис. пудів цукрового піску. На виробництві були задіяні 660 робітників, які працювали в три зміни по 8-м годин, і мали один вільний день на тиждень. Місячна заробітна платня — від 6 крб. для некваліфікованих робітників та у жінок, бригадирів і старост до 15 крб. Крім того, виплачували по 5 крб. на харчування. Сезонні робітники, які прибували на завод із далеку, щоденно отримували із загальної кухні один кілограм хліба, 400 грамів м'яса, 50 грамів сала та інші продукти. При кожному заводі була школа, лікарня, ремісниче училище і навіть кімната для чаювання.
Все, чого досяг Микола Артемович за своє довге життя – багатство, статус – завдяки винятковій енергії, твердому характеру, Дивовижній працелюбності. Робочий день він розпочинав о 4-й ранку, о 5-й пив каву в кабінеті і розпочинав прийом з доповідей. О 9-й годині снідав, закінчував ділове спілкування з своїми службовцями і приймав відвідувачів. Ненадовго від'їжджав у невідкладних справах і другу половину дня проводив у колі сім'ї. О 9-й вечора вже був в ліжку.
Переїзд до Києва.
В 1875 р., після 5 років проживання в Москві, Нікола ухвалює рішення переїхати до Києва, економіка якого зростала з будівництвом залізниці і відкриттям біржі.
По переїзді в Київ Терещенки забудовували або купували досить пристойні маєтки. Нікола Терещенко придбав будинок першого київського міського голови Павла Демідова, який знаходиться на розі вул. Терещенківській та бульвару Т.Г.Шевченка. В будинку новий власник зробив розкішний ремонт. Але цього показалося замало Миколі Артемійовичу, і він його перебудував та розширив, прикупивши ще один будиночок. В результаті теперішній Бібіківський бульвар в Києві належав Миколі Терещенку. Тепер маєток став ще кращим. Як казали кияни, він подудував собі маєток в стилі ренесанс.
У Києві Нікола Артемович активніше починає займатися доброчинною діяльністю й інвестуванням у будівництво громадських будівель. У 1881 році відкривається училище для сліпих, єдиний на той час заклад у Російській імперії. У цьому ж році Нікола Артемійович виділяє 23 тис. крб. на будівництво Маріїнського дитячого притулку (на розі Паньківської і Микільсько-Ботанічної вулиць, тепер НДІ психології).
У ті часи про Ніколу Терещенко ходила приказка: "Добре в Києві жить, кому дідусь ворожить." В ролі дідуся був як раз Нікола Артемійович. Завдяки "дідусю" в Києві з'явилися - Київський політехнічний інститут, Троїцький народний будинок, Маріїнський дитячий будинок, IV та V гімназії, притулок - училище для глухонімих, жіноча гімназія, школа працьовитості при Борисо-Глібській церкві. Окрім того в Києві було 12 притулків на 1280 місць. 1000 місць було на забезпеченні Миколи, при цьому він не брав 5 копійок, як інші. Велику суму він вклав у київський Володимирський собор. Немає жодної гімназії в Києві, якій би він не допоміг. Третину мільйонних прибутків глава родини регулярно віддавав на благодійність.
14 жовтня 1899 р., у свій 80-й день народження, ювіляр отримав близько 150 делегацій від міської влади, громадських комітетів, робочих, службовців, учнів шкіл та гімназій. Отримав більше трьохсот вітальних телеграм, масу листів. Міська Дума адресувала йому вітання: «Обравши місцем свого проживання Київ за часів пробудження в нашій Вітчизні, гуманних устремлінь до полегшення долі бідного люду, Ви були в цьому відношенні піонером серед киян і вашими слідами пішли інші...
В ознаменування заслуг Миколи Артемовича Дума ухвалила перейменувати Олексіївську вулицю в Терещенківську за його життя. В ті часи це не було поширеним явищем, але в даному випадку уряд погодив. В той день у Володимирському соборі відслужили урочистий молебень, а для бідних людей в 3-й їдальні Київського благодійного товариства на Олександрівській (Контрактовій) площі влаштували обід на 1200 персон.
Заслуги перед Вітчизною, звання та нагороди.
За престиж, який приніс рід Терещенко Російській Імперії, цар Олександр II вирішив надати Ніколі дворянський титул. Однак в цій делікатній справі, Микола проявив, принципово, українську позицію.
Нікола сказав: "Ні, не мені, якщо можна батькові". Всі сказали: "О, який чемний син, як це справедливо". Але вони не помітили малої подробиці. Якби відносно молодий Нікола Артемович приймав дворянство від імператора, він по обряду повинен був стати навколішки. Старий Артем Якович міг навколішки не ставати.:)
Миколі Терещенку пощастило прожити понад 80 років. За цей час він вислужив і ордени, і чин таємного радника, і став почесним громадянином міст Києва та Глухова.
Був нагороджений орденами Святого Володимира II та III ступеня, Анни I ступеня, Станіслава I та III ступеню, орденом Святого Станіслава I та III ступеня, орденом Білого Орла та орденом Почесного Легіону. Був таємним радником, що прирівнювалося до звання генерал-лейтенанта і завжди на публіці з'являвся при повному параді, і в супроводі журналістів. Спілкувався виключно українською мовою.
Про загальні витрати Миколи Терещенка на будівництво та благодійність.
На кінець XIX, поч. XX ст. вся родина робітника могла існувати на 30-40 крб/міс, то коефіцієнт треба помножити у 100-200 разів, а можливо і більше. Микола Терещенко у Глухові та Києві на благодійність витратив разом 5 млн. крб, на наші гроші близько 1 млрд. грн., або більше. Але його справи конвертувалися у людську пам'ять, тогочасний статус та добрі справи.
Смерть та поховання.
 |
| Оголошення в газеті "Кіевлянинъ" |
Вшанування пам'яті:
Вже після смерті Миколи Терещенка, 23 серпня 1909 року на площі між Спасо-Преображенською та Анастасіївською церквами, за грошової допомоги сина - Олександра, було встановлено пам'ятник роботи скульптора Г. Андреєва: на кубічному п'єдесталі, в кріслі з високою спинкою, сидів зафіксований у бронзі Нікола Терещенко в позі спокійного, мудрого чоловіка. В урочистій промові звучало: "Сучасний Глухів своїм відродженям зобов'язаний громадській та просвітній діяльності Миколи Артемовича, яка перетворила забуту глушину на один із центрів Південного краю. Ця діяльність в основному була спрямована на піклування про народне здоров'я, особливо найбіднішої частини населення, і на народну просвіту. Праця його високо оцінена сучасниками і не буде призабута нащадками..."
Однак від того монументу жодного сліду. За кілька років більшовики його знесли і на цьому місті встановили Родіну-мать. Але не зважаючи на це про Терещенків в Глухові досі пам'ятають.
У 2009 р. в Києві відбулося відкриття нового пам'ятника меценату та почесному громадянину Києва - Миколі Терещенку. Пам'ятник роботи київського скульптора Олександра Михайлицького встановлено на території Науково-практичного центру дитячої кардіології та кардіохірургії.
P.S. Фігура такого масштабу не лишила осторонь і відомого драматурга І. Карпенка-Карого та надихнула на створення його найкращої п'єси - "Господар", про це згадує його дружина Софія.
В п'єсі Карпенко-Карий натякає та висміює постать Миколи Артемійовича стосовно дворянства. Через цю п'єсу Іван та Микола посварилися. А сцена в п'єсі з кожухом була реальною. Меценат був щедрим до людей, але надзвичайно скупим до своїх потреб. А інколи і взагалі міг відмовити з невідомих причин. Саме так сталося під час встановлення пам'ятника Котляревському у Полтаві. Але все ж, згодом, Микола Артемійович виділив 300 крб., додавши, - "І цього вистачить".
Ці тонкі натяки заставили Миколу Артемійовича підіслати до автора посередника, через якого він пропонував хабаря у 30 тис. крб., щоб п'єсу зняли з репертуару. Карпенко-Карий не погодився, адже його неможливо було купити, хоча трупа потребувала грошей. Прем'єра відбулася 10 січня 1901 року. Цікаво, що роль мільйонера-господаря, Карпенко-Карий зіграв сам, особисто.
Останнім бажанням Миколи Артемійовича було будівництво ремісного училища. Бажання було виконано, будівництвом займався його син і воно носило його ім'я, але меценат його вже не побачив. А зараз тут знаходиться національний університет кіномистецтва імені І.К. Карпенка-Карого. Таким чином, доля примирила колишніх ворогів без їхньої згоди.
*Нікола - саме так зверталися близькі члени родини до Миколи Терещенка, який був названий на честь Св. Ніколи Чудотворця.
Немає коментарів:
Дописати коментар