Варвара Миколаївна Терещенко - старша донька відомого підприємця, «цукрового короля», і не менш відомого мецената та колекціонера Ніколи Артемійовича Терещенка, внучка Артемія Яковича Терещенка. Народилася 9 серпня 1852 р. в Глухові, охрещена 11 серпня того ж року у Трьох - Анастасіївській церкві м. Глухова. Хрещені батьки: глухівський купець Георгій Євстафійович Беловський та дружина купця Єфросинія Григорівна Терещенко. Одержала домашню освіту, цікавилася, як і батько, мистецтвом. В 22 роки вийшла заміж за Богдана Івановича Ханенка - нащадка гетьмана Правобережної України Михайла Ханенка.
Богдан та Варвара одружилися в 1874 р. ще зовсім молодими: Богдану було 25 років, Варварі – 23. Медовий місяць провели в сонячній Італії. Ханенки не мали дітей, чому – Бог знає. "Дитям", плодом їхнього шлюбу були колекція, Дім Ханенків, він же майбутній Музей. На дозвіллі були книги, лекції, консультації колекціонерів-професіоналів. З цього часу Варвара стає не лише дружиною, а й справжнім другом та помічницею свого чоловіка.
У день урочистого відкриття Національного художнього музею 30 грудня 1904 р від А. Н. і О. М. Терещенко та Варвари Миколаївни Терещенко-Ханенків була передана колекція слов'янських старожитностей з 900 предметів, від А. Н. Терещенко - 9 ескізів і малюнків М. Врубеля. У 1910 р вони експонувалися в Києві, потім на виставках Венеції і Парижа. Пізніше ще одна картина М. Врубеля була придбана на кошти нащадків П. І. та Є. І. Терещенко.
 |
| Варвара Николівна Ханенко (Терещенко) |
Заміжжя та сім'я
Богдан познайомився з глухівською землячкою, душечкою-пампушечкою Варварою Терещенко в Петербурзі, на початку 1870-х. Невеличка, повненька, усміхнена, життєрадісна дівчина полонила його. Зовнішність Варвари Ніколівни була звичайною. Зріст нижче середнього, дещо повнувата. Але її, мабуть, то не особливо бентежило. Переповідають, що колись вона сказала своїй служниці: "Коли ділили красу - я спала, а коли почали ділити щастя, то прокинулася."
Богдан познайомився з глухівською землячкою, душечкою-пампушечкою Варварою Терещенко в Петербурзі, на початку 1870-х. Невеличка, повненька, усміхнена, життєрадісна дівчина полонила його. Зовнішність Варвари Ніколівни була звичайною. Зріст нижче середнього, дещо повнувата. Але її, мабуть, то не особливо бентежило. Переповідають, що колись вона сказала своїй служниці: "Коли ділили красу - я спала, а коли почали ділити щастя, то прокинулася."
Богдан та Варвара одружилися в 1874 р. ще зовсім молодими: Богдану було 25 років, Варварі – 23. Медовий місяць провели в сонячній Італії. Ханенки не мали дітей, чому – Бог знає. "Дитям", плодом їхнього шлюбу були колекція, Дім Ханенків, він же майбутній Музей. На дозвіллі були книги, лекції, консультації колекціонерів-професіоналів. З цього часу Варвара стає не лише дружиною, а й справжнім другом та помічницею свого чоловіка.
 |
| Варвара та Богдан Ханенки |
«Збирання світле - рідко, для нього потрібно щасливе поєднання: любові, сили, засобів і близьке причастя до справи». Ці слова належали Миколі Реріху, який був знайомий з родиною Ханенків.
Турбота про здоров’я найдорожчої для неї людини впродовж десятиліть від початку 1890-х стала постійною справою Варвари Ханенко. З її листів рідним, сповнених тривоги про стан здоров’я чоловіка, розумієш, скільки власних сил вклала вона в життя і визначні здобутки Богдана Ханенка. "Мой дорогой Богдан Иванович", "Богдаша", "Бася" – так любовно-благоговійно згадується Богдан Ханенко в листах дружини.
Діяльність та захоплення Варвари та Богдана Ханенко
Першою спробою меценатської діяльності Варвари Миколаївни було створення двокласного селянського училища, у їхньому маєтку, в селі Райгородці, Черкаського повіту.
Але справжньою мрією Ханенків було створення музею. В 1881 році подружжя оселяється в Києві. ЇЇ батько Микола Артемович дає у спадок шматок землі поряд із університетським парком. На цьому місці було побудовано особняк у стилі італійського палаццо, який вже спочатку замислювався як музей: тримати колекцію творів мистецтва під замком подружжя вважало блюзнірством. Основна частина приміщень будівлі Ханенків була призначена для зберігання та виставки картин (на той час їх вже нараховувалося близько 1200 (роботи Белліні, Перуджино, Сурбарана, Давіда, Енґра, Ван Дейка, Веронезе, Джотто, Караваджо). Відомо, що у подружжя була досить велика бібліотека, близько 3000 тисяч книг із мистецтвознавства. В ті часи подібної бібліотеки за змістом та кількістю книжок не було в жодній приватній колекції.
Турбота про здоров’я найдорожчої для неї людини впродовж десятиліть від початку 1890-х стала постійною справою Варвари Ханенко. З її листів рідним, сповнених тривоги про стан здоров’я чоловіка, розумієш, скільки власних сил вклала вона в життя і визначні здобутки Богдана Ханенка. "Мой дорогой Богдан Иванович", "Богдаша", "Бася" – так любовно-благоговійно згадується Богдан Ханенко в листах дружини.
Діяльність та захоплення Варвари та Богдана Ханенко
Першою спробою меценатської діяльності Варвари Миколаївни було створення двокласного селянського училища, у їхньому маєтку, в селі Райгородці, Черкаського повіту.
Але справжньою мрією Ханенків було створення музею. В 1881 році подружжя оселяється в Києві. ЇЇ батько Микола Артемович дає у спадок шматок землі поряд із університетським парком. На цьому місці було побудовано особняк у стилі італійського палаццо, який вже спочатку замислювався як музей: тримати колекцію творів мистецтва під замком подружжя вважало блюзнірством. Основна частина приміщень будівлі Ханенків була призначена для зберігання та виставки картин (на той час їх вже нараховувалося близько 1200 (роботи Белліні, Перуджино, Сурбарана, Давіда, Енґра, Ван Дейка, Веронезе, Джотто, Караваджо). Відомо, що у подружжя була досить велика бібліотека, близько 3000 тисяч книг із мистецтвознавства. В ті часи подібної бібліотеки за змістом та кількістю книжок не було в жодній приватній колекції.
 |
| Дім Ханенків (споруджено в 1880-х) на вулиці Терещенківській у Києві. Нині - Національний музей мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків. |
На перший погляд Оленівка - звичайне село у Фастівському районі на Київщині. Проте саме тут наприкінці XIX-на початку XX ст. був маєток і землі представників знаменитого українського роду - Варвари та Богдана Ханенків. З 1903 р. в Оленівці існувала агрошкола, започаткована В. Ханенко, яка вчила селян господарювати грамотно, застосовуючи життєвий досвід і агротехнічні досягнення. Ця школа випустила багато досвідчених агрономів. Окрім того, що тут вчили селян, це було взірцеве господарство з вирощування плодово-ягідних культур, якими забезпечували округу.
За рік власниця Оленівки організувала тут ремісничі майстерні, куди сільська молодь могла поступити після закінчення початкової школи. Вони навчалися ткацтву, художній вишивці, виготовленню килимів і гобеленів. Після закінчення навчання отримували безкоштовно ткацький верстат із необхідними для роботи матеріалами. Хлопчики по закінченні курсу в народній загальноосвітній школі, мали змогу 3 роки навчатися у столярній майстерні. В. Миколаївна дбала про якість і збут продукції народних майстрів, відкривши магазин у Лондоні. Селяни мали чималий заробіток, особливо восени і взимку.
За рік власниця Оленівки організувала тут ремісничі майстерні, куди сільська молодь могла поступити після закінчення початкової школи. Вони навчалися ткацтву, художній вишивці, виготовленню килимів і гобеленів. Після закінчення навчання отримували безкоштовно ткацький верстат із необхідними для роботи матеріалами. Хлопчики по закінченні курсу в народній загальноосвітній школі, мали змогу 3 роки навчатися у столярній майстерні. В. Миколаївна дбала про якість і збут продукції народних майстрів, відкривши магазин у Лондоні. Селяни мали чималий заробіток, особливо восени і взимку.
 |
| Ткацький верстат |
У 1907 р. в Оленівці розпочинає діяльність Київське кустарне товариство, на підтримку українського гончарства, ткацтва, вишивки тощо.
А у 1912-му Варвара запрошує до співпраці професійного художника, педагога, мистецтвознавця Василя Григоровича Кричевського, за ескізами якого, в Оленівській майстерні виконано килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 р. у Петербурзі. В ткацькій майстерні В. Ханенко під доглядом В. Кричевського зроблено справді багато добрих речей: килимів, набойок, тканин і т. п. Більшість експонатів цієї виставки потрапили до пpиватних осіб, частину направлено на продаж до Берліна, Парижа, США. Вироби Оленівської майстepнi були відзначені у Петербурзі золотою медаллю.
Загалом Варвара Ханенко заснувала і утримувала на Київщині 6 майстерень народних художніх промислів. Отже, господиня займалась не тільки меценатством, а й популяризацією українського мистецтва, залучаючи до співпраці професійних художників.
Вадим Щербаківський, свояк Василя Кричевського, в 1912 році кілька разів бував з Кричевським у Ханенків:
От одного разу, прийшовши до неї, я чув, як вона говорила: "я би хотєла, Василь Ґриґоровиц, цто би ви мнє здєлалі ампірцик розовий, такой 4 на 5 аршин" (вона шепеляла). Василь Григорович згодився і сказав, що зробить за місяць". Цей скупий коментар – єдине свідчення про особливості манери мовлення шістдесятилітньої Варвари Ханенко.
Коштом В. Ханенко в Оленівці збудували два приміщення школи: стару (кінця XIX ст.) і нову (на початку ХХ ст.). На жаль, нова в революцію згоріла, стара ж, служить і дотепер. Поруч і досі стоять квартири для вчителів побудовані коштом Ханенків. Для дорослих селян меценатка організувала вечірні курси, де вивчали загальноосвітні предмети і сільськогосподарські науки.
Як розповідала покоївка Ханенчихи, на гостину в Оленівку приїздили племінники Варвари, у світлиці нової школи за участю місцевої молоді, вони влаштовували вечорниці, ставили спектаклі.
В.Н.Ханенко утримувала сирітський притулок, який був відкритий в селі на початку ХІХ ст. Дітей було багато, вихователями та обслyгою були місцеві жителі, а вихованці - діти з Київської області. Сиротинець функціонував і після бурхливих революційних подій 1917 р. У 1965 р. дитячий будинок було розформовано.
В Оленівці була майстерня з ремонту побутової техніки (годинників, примусів, гасових ламп), млин, протипожежна станція, магазин і «магазея», у якій селянські родини зберігали резервний фонд зерна на випадок стихійних лих.
Подружжя Ханенків багато подорожувало. Насамперед, це було пов'язано з потребою лікування чоловіка, а не лише з жагою пізнання світу та придбання нових творів. Вони бачили, як живуть люди в Західній Європі, й використовували цей досвід. Село було забезпечене водопровідною водою, збудували електростанцію, створили дендропарк. Нині він перетворився на дубовий лісопарк. А ще в селі цілий каскад озер, багатих рибою. Варвара Ханенко заповідала, щоб після її смерті земля та дендропарк перейшли у власність громади. З січня 2016 р. центральній вулиці села повернули ім’я Варвари Ханенко. У селі Оленівка, подекуди й сьогодні, можна почути майже легендарні перекази про їхню благочинність.
Подружжя Богдана і Варвари Ханенків разом з іншими українськими меценатами фінансували українські рухи і партії, їхні видання, самі видавали «Старожитності Придніпров'я».
Варвара Миколаївна фінансувала розкопки відомих зарубинецького і Черняховського могильників, здійснені в 1899 р. Терещенки причетні до придбання найбільшої кількості предметів з відомого Мартинівського скарбу і багато чого іншого.
Спадщина Варвари та Богдана Ханенків
Відомо, що Ханенки, на відміну від сучасних багатіїв, не будували дорогих «хатинок», не відпочивали в екзотичному зарубіжжі. Свої закордонні поїздки використовували для відвідин музеїв, антикварних магазинів, мистецьких аукціонів, де здобували для України дорогоцінні скарби. Будівлі в маєтку, будучи ошатними, водночас були досить скромними, одноповерховими.
Подружжя Ханенків зробило значний внесок у культурну спадщину України, як колекціонери творів мистецтва та старожитностей. Це найрізноманітніші види художньої творчості європейських і східних народів. До їхнього зібрання ввійшли кращі полотна західноєвропейських художників: Рембранта, Д.-Р. Веласкеса, А. ван Дейка, П.-П. Рубенса, Я. Йорданса, Дж. Белліні, М. Пальмеццано та ін., скіфські, слов’янські та давньоруські археологічні артефакти, декоративно-вжиткові вироби майстрів українського народного мистецтва, ікони тощо. За неповними даними, зібрання налічувало понад 400 живописних робіт, більш як 8 тис. гравюр, близько 700 творів мистецтва країн зарубіжного Сходу, понад 300 виробів із золота та срібла.
А у 1912-му Варвара запрошує до співпраці професійного художника, педагога, мистецтвознавця Василя Григоровича Кричевського, за ескізами якого, в Оленівській майстерні виконано килими та декоративні тканини, що з успіхом експонувалися на виставці 1913 р. у Петербурзі. В ткацькій майстерні В. Ханенко під доглядом В. Кричевського зроблено справді багато добрих речей: килимів, набойок, тканин і т. п. Більшість експонатів цієї виставки потрапили до пpиватних осіб, частину направлено на продаж до Берліна, Парижа, США. Вироби Оленівської майстepнi були відзначені у Петербурзі золотою медаллю.
Загалом Варвара Ханенко заснувала і утримувала на Київщині 6 майстерень народних художніх промислів. Отже, господиня займалась не тільки меценатством, а й популяризацією українського мистецтва, залучаючи до співпраці професійних художників.
Вадим Щербаківський, свояк Василя Кричевського, в 1912 році кілька разів бував з Кричевським у Ханенків:
От одного разу, прийшовши до неї, я чув, як вона говорила: "я би хотєла, Василь Ґриґоровиц, цто би ви мнє здєлалі ампірцик розовий, такой 4 на 5 аршин" (вона шепеляла). Василь Григорович згодився і сказав, що зробить за місяць". Цей скупий коментар – єдине свідчення про особливості манери мовлення шістдесятилітньої Варвари Ханенко.
Коштом В. Ханенко в Оленівці збудували два приміщення школи: стару (кінця XIX ст.) і нову (на початку ХХ ст.). На жаль, нова в революцію згоріла, стара ж, служить і дотепер. Поруч і досі стоять квартири для вчителів побудовані коштом Ханенків. Для дорослих селян меценатка організувала вечірні курси, де вивчали загальноосвітні предмети і сільськогосподарські науки.
Як розповідала покоївка Ханенчихи, на гостину в Оленівку приїздили племінники Варвари, у світлиці нової школи за участю місцевої молоді, вони влаштовували вечорниці, ставили спектаклі.
В.Н.Ханенко утримувала сирітський притулок, який був відкритий в селі на початку ХІХ ст. Дітей було багато, вихователями та обслyгою були місцеві жителі, а вихованці - діти з Київської області. Сиротинець функціонував і після бурхливих революційних подій 1917 р. У 1965 р. дитячий будинок було розформовано.
В Оленівці була майстерня з ремонту побутової техніки (годинників, примусів, гасових ламп), млин, протипожежна станція, магазин і «магазея», у якій селянські родини зберігали резервний фонд зерна на випадок стихійних лих.
Подружжя Ханенків багато подорожувало. Насамперед, це було пов'язано з потребою лікування чоловіка, а не лише з жагою пізнання світу та придбання нових творів. Вони бачили, як живуть люди в Західній Європі, й використовували цей досвід. Село було забезпечене водопровідною водою, збудували електростанцію, створили дендропарк. Нині він перетворився на дубовий лісопарк. А ще в селі цілий каскад озер, багатих рибою. Варвара Ханенко заповідала, щоб після її смерті земля та дендропарк перейшли у власність громади. З січня 2016 р. центральній вулиці села повернули ім’я Варвари Ханенко. У селі Оленівка, подекуди й сьогодні, можна почути майже легендарні перекази про їхню благочинність.
Подружжя Богдана і Варвари Ханенків разом з іншими українськими меценатами фінансували українські рухи і партії, їхні видання, самі видавали «Старожитності Придніпров'я».
Варвара Миколаївна фінансувала розкопки відомих зарубинецького і Черняховського могильників, здійснені в 1899 р. Терещенки причетні до придбання найбільшої кількості предметів з відомого Мартинівського скарбу і багато чого іншого.
Спадщина Варвари та Богдана Ханенків
Відомо, що Ханенки, на відміну від сучасних багатіїв, не будували дорогих «хатинок», не відпочивали в екзотичному зарубіжжі. Свої закордонні поїздки використовували для відвідин музеїв, антикварних магазинів, мистецьких аукціонів, де здобували для України дорогоцінні скарби. Будівлі в маєтку, будучи ошатними, водночас були досить скромними, одноповерховими.
Подружжя Ханенків зробило значний внесок у культурну спадщину України, як колекціонери творів мистецтва та старожитностей. Це найрізноманітніші види художньої творчості європейських і східних народів. До їхнього зібрання ввійшли кращі полотна західноєвропейських художників: Рембранта, Д.-Р. Веласкеса, А. ван Дейка, П.-П. Рубенса, Я. Йорданса, Дж. Белліні, М. Пальмеццано та ін., скіфські, слов’янські та давньоруські археологічні артефакти, декоративно-вжиткові вироби майстрів українського народного мистецтва, ікони тощо. За неповними даними, зібрання налічувало понад 400 живописних робіт, більш як 8 тис. гравюр, близько 700 творів мистецтва країн зарубіжного Сходу, понад 300 виробів із золота та срібла.
 |
| Богдан та Варвара Ханенки;) |
В. та Б. Ханенки за рахунок прибутків від власних маєтностей, зібрали велику колекцію картин, скульптур і творів ужиткового мистецтва античного світу, західно-європейських країн та країн Сходу, яку разом з будівлями по вулиці Терещенківській наприкінці 1918 року передали українському народові, а конкретно юридичній особі — Українській Народній Республіці. На базі цієї колекції було створено Музей західного і східного мистецтва, який після ремонту і реставрації з 1998 р. носить ім'я Богдана і Варвари Ханенків. Серед експонованих там нині творів, понад 80% походять з колекції Ханенків.
У день урочистого відкриття Національного художнього музею 30 грудня 1904 р від А. Н. і О. М. Терещенко та Варвари Миколаївни Терещенко-Ханенків була передана колекція слов'янських старожитностей з 900 предметів, від А. Н. Терещенко - 9 ескізів і малюнків М. Врубеля. У 1910 р вони експонувалися в Києві, потім на виставках Венеції і Парижа. Пізніше ще одна картина М. Врубеля була придбана на кошти нащадків П. І. та Є. І. Терещенко.
 |
| Національний художній музей у Київі |
Заповіт про передачу Музею та бібліотеки місту був складений вже важкохворим Богданом Івановичем в 1916 р. В ньому йшлося, що зібрану за понад сорок років невтомної праці, безперервних пошуків і великих матеріальних затрат, цінну колекцію живопису і скульптури, гравюр, порцеляни і майоліку, старовинні меблі, великокняже і візантійське золото, колекцію російських ікон, українського ужиткового мистецтва та оформлений для неї особняк, Ханенко заповідає Києву.
Революція 1917-го. Громадянська війна
Після смерті Богдана Івановича в 1917 році колекція, згідно з його волею, перейшла у власність Варвари Ніколівни, а після її смерті мала перейти у власність Києва для організації загальнодоступного музею. Варвара Ніколівна мусила впорядкувати колекцію й підготувати її до перетворення на музей. Та найважливішим завданням було зберегти зібрання в надзвичайно непростий час. Через першу світову війну Варвара Николівна змушена була евакуювати значну частину зібрання з Києва до Москви, до Історичного музею. У 1921 році вона добилася повернення колекції до Києва. При цьому три десятка картин безслідно зникли, повністю було пограбовано квартиру в Санкт-Петербурзі, де зберігалися прекрасні твори мистецтва.
Дочка Миколи - Варвара Ханенко - єдина з Терещенків, не захоче залишити Київ. Вона збере і збереже в своєму будинку вцілілі шедеври сімейної колекції. 15 грудня 1918 року, на другий день по вступі до Києва війська Директорії, Варвара Ханенко склала дарчу з 10 пунктів, за якою подарувала свій палац, колекцію та бібліотеку щойно заснованій новій інституції – Українській Академії Наук. Основними вимогами дарувальниці було, щоб Музей носив ім’я його засновників – Богдана і Варвари Ханенків, а також був би загальнодоступним закладом зі створеним при ньому Інститутом історії мистецтва, а Варвара Миколаївна до кінця життя працювала б при Музеї. Цей документ зараз зберігається у Інституті рукопису НБУВ. Жоден з 10 пунктів-прохань не був виконаний! Оформивши дарчу, Варвара Николівна, до останніх своїх днів працювала доглядачем цього закладу культури, переселившись з родинного будинку до флігеля у його дворі, де мешкала у своєї колишньої служниці Євдокії Мартинівни.
Після захоплення Києва більшовиками, відповідно до декрету Раднаркому України від 23 червня 1919 року, про приватизацію приватних зібрань, колекції Ханенків надано статусу державної музейної установи.
Музей Ханенків було фактично конфісковано. Було введено посаду політичного керівника, який заходився встановлювати більшовицькі порядки, вкрай образливі й принизливі для вчорашньої власниці. Про те, як складно доводилось дружині, колись одного із найзаможніших людей Києва під час громадянської війни, написано у другому листі Варвари Ханенко до А. Кримського.
Окремі враження від Варвари Ханенко залишив нам Георгій Лукомський. Згадуючи першу зустріч з В. Ханенко у 1919 році, він пише:
"Повновида, низенька, солідна…, схожа на ігуменю старовірського монастиря запальна жіночка; говорила вона повільно, майже пестливо, проникливо оглядаючи мене. Вона почала просити: "Допоможіть зберегти таке цінне добро!", мовляв, "воно все одно належить рідному місту". Скаржилася на свою самотність і… розплакалася!".
На час їхнього знайомства Варварі Ханенко було вже 68 років. Однак із початком їхньої співпраці з улаштування музею перед Лукомським відкривається вже інший образ: "Ми обійшли й докладно ознайомилися, разом з В.Н. з її чудовим зібранням. Я захоплювався і дивувався її енергії, вмінню купувати, вправності, постійному, неослабному інтересу, навіть паланню мистецтвом. Вона показувала мені свої улюблені речі, розповідала про те, де, коли, за яких умов було їх придбано, і розповідь її так просилася під перо! Як я шкодую тепер, що тоді ж не записував усі ці подробиці і пояснення…".
Лише 1921 р. Всеукраїнська Академія наук вступає у володіння Музеєм. Було затверджено статут Музею мистецтв імені Б. І. і В. Н. Ханенків Української Академії наук, створено Раду для керування роботою Музею, і Варвара Миколаївна увійшла у її склад. Очолив музей професор М. Макаренко, якому вдалося повернути з Московського історичного музею лише частину з того, що там зберігалося з волі Б. Ханенка з 1915 р. А вже за півтора роки більшовицьке керівництво примусило Академію Наук прибрати з назви Музею прізвища його засновників, власників і дарувальників.
Варварі Миколаївні пропонували виїхати до Німеччини, відкрити музей там. Вона ж прохала Українську академію наук прийняти музей. Ханенко виконала заповіт чоловіка: бібліотеку з мистецтвознавства на 3 тисячі томів, італійський ренесансний палац, колекцію (1200 творів західноєвропейського, єгипетського, візантійського, давньоруського, японського та китайського мистецтва) передала ВУАН. Після чого "вдячна влада" позбавила її права заходити до Музею. Вона іноді порушувала це правило, таємно брала ключі, відкривала двері, і гуляла з песиком на руках.
До середини 1920-х років музей мало чіпали, його вдавалося рятувати від втручання ідеологічних чинників. Але після 1926 прийшли самі гіркі часи. Під виглядом вилучення цінностей для потреб голодуючих і індустріалізації, почався планомірний продаж за кордон найцінніших експонатів музею. Сам музей незабаром комунізували і зробили підконтрольним Українській академії наук. Однак і сьогодні він може похвалитися полотнами Веласкеса, Караваджо і Белліні. Тепер це найкраща в Україні збірка італійського, голландської і іспанської живопису.
Смерть, поховання та пам'ять
Варварі доведеться доживати віку в тісній кімнаті разом з вірною служницею Дусею. Варвара Ханенко померла у Києві на 70-му році життя. Владі було не до буржуїв, покоївка поховала господиню, поставила дерев’яний хрест з написом «Ханенкам - від Дуняші». Спочатку ховати її поруч із чоловіком не дозволили, і це зробили трохи далі. І тільки у 2006 році подружжя, так би мовити, возз’єднали. Могила з лаконічним чорним пам’ятником розташована під стінами Свято-Михайлівської церкви, пам’ятки архітектури ХІ століття зі стародавніми фресками всередині.
Вранці на могилу подружжя меценатів падає тінь від давньої Михайлівської церкви, де колись молився ігумен монастиря Сильвестр, який закінчив 1116 року написання «Повісті минулих літ» словами: «А хто читає цю книгу — пом’яни мене». Уклонімося ж і ми Варварі Николівні і Богдану Івановичу, які подарували Києву, Україні і світові унікальний Музей мистецтв.
Революція 1917-го. Громадянська війна
Після смерті Богдана Івановича в 1917 році колекція, згідно з його волею, перейшла у власність Варвари Ніколівни, а після її смерті мала перейти у власність Києва для організації загальнодоступного музею. Варвара Ніколівна мусила впорядкувати колекцію й підготувати її до перетворення на музей. Та найважливішим завданням було зберегти зібрання в надзвичайно непростий час. Через першу світову війну Варвара Николівна змушена була евакуювати значну частину зібрання з Києва до Москви, до Історичного музею. У 1921 році вона добилася повернення колекції до Києва. При цьому три десятка картин безслідно зникли, повністю було пограбовано квартиру в Санкт-Петербурзі, де зберігалися прекрасні твори мистецтва.
Дочка Миколи - Варвара Ханенко - єдина з Терещенків, не захоче залишити Київ. Вона збере і збереже в своєму будинку вцілілі шедеври сімейної колекції. 15 грудня 1918 року, на другий день по вступі до Києва війська Директорії, Варвара Ханенко склала дарчу з 10 пунктів, за якою подарувала свій палац, колекцію та бібліотеку щойно заснованій новій інституції – Українській Академії Наук. Основними вимогами дарувальниці було, щоб Музей носив ім’я його засновників – Богдана і Варвари Ханенків, а також був би загальнодоступним закладом зі створеним при ньому Інститутом історії мистецтва, а Варвара Миколаївна до кінця життя працювала б при Музеї. Цей документ зараз зберігається у Інституті рукопису НБУВ. Жоден з 10 пунктів-прохань не був виконаний! Оформивши дарчу, Варвара Николівна, до останніх своїх днів працювала доглядачем цього закладу культури, переселившись з родинного будинку до флігеля у його дворі, де мешкала у своєї колишньої служниці Євдокії Мартинівни.
Після захоплення Києва більшовиками, відповідно до декрету Раднаркому України від 23 червня 1919 року, про приватизацію приватних зібрань, колекції Ханенків надано статусу державної музейної установи.
Музей Ханенків було фактично конфісковано. Було введено посаду політичного керівника, який заходився встановлювати більшовицькі порядки, вкрай образливі й принизливі для вчорашньої власниці. Про те, як складно доводилось дружині, колись одного із найзаможніших людей Києва під час громадянської війни, написано у другому листі Варвари Ханенко до А. Кримського.
Окремі враження від Варвари Ханенко залишив нам Георгій Лукомський. Згадуючи першу зустріч з В. Ханенко у 1919 році, він пише:
"Повновида, низенька, солідна…, схожа на ігуменю старовірського монастиря запальна жіночка; говорила вона повільно, майже пестливо, проникливо оглядаючи мене. Вона почала просити: "Допоможіть зберегти таке цінне добро!", мовляв, "воно все одно належить рідному місту". Скаржилася на свою самотність і… розплакалася!".
На час їхнього знайомства Варварі Ханенко було вже 68 років. Однак із початком їхньої співпраці з улаштування музею перед Лукомським відкривається вже інший образ: "Ми обійшли й докладно ознайомилися, разом з В.Н. з її чудовим зібранням. Я захоплювався і дивувався її енергії, вмінню купувати, вправності, постійному, неослабному інтересу, навіть паланню мистецтвом. Вона показувала мені свої улюблені речі, розповідала про те, де, коли, за яких умов було їх придбано, і розповідь її так просилася під перо! Як я шкодую тепер, що тоді ж не записував усі ці подробиці і пояснення…".
Лише 1921 р. Всеукраїнська Академія наук вступає у володіння Музеєм. Було затверджено статут Музею мистецтв імені Б. І. і В. Н. Ханенків Української Академії наук, створено Раду для керування роботою Музею, і Варвара Миколаївна увійшла у її склад. Очолив музей професор М. Макаренко, якому вдалося повернути з Московського історичного музею лише частину з того, що там зберігалося з волі Б. Ханенка з 1915 р. А вже за півтора роки більшовицьке керівництво примусило Академію Наук прибрати з назви Музею прізвища його засновників, власників і дарувальників.
Варварі Миколаївні пропонували виїхати до Німеччини, відкрити музей там. Вона ж прохала Українську академію наук прийняти музей. Ханенко виконала заповіт чоловіка: бібліотеку з мистецтвознавства на 3 тисячі томів, італійський ренесансний палац, колекцію (1200 творів західноєвропейського, єгипетського, візантійського, давньоруського, японського та китайського мистецтва) передала ВУАН. Після чого "вдячна влада" позбавила її права заходити до Музею. Вона іноді порушувала це правило, таємно брала ключі, відкривала двері, і гуляла з песиком на руках.
До середини 1920-х років музей мало чіпали, його вдавалося рятувати від втручання ідеологічних чинників. Але після 1926 прийшли самі гіркі часи. Під виглядом вилучення цінностей для потреб голодуючих і індустріалізації, почався планомірний продаж за кордон найцінніших експонатів музею. Сам музей незабаром комунізували і зробили підконтрольним Українській академії наук. Однак і сьогодні він може похвалитися полотнами Веласкеса, Караваджо і Белліні. Тепер це найкраща в Україні збірка італійського, голландської і іспанської живопису.
Смерть, поховання та пам'ять
Варварі доведеться доживати віку в тісній кімнаті разом з вірною служницею Дусею. Варвара Ханенко померла у Києві на 70-му році життя. Владі було не до буржуїв, покоївка поховала господиню, поставила дерев’яний хрест з написом «Ханенкам - від Дуняші». Спочатку ховати її поруч із чоловіком не дозволили, і це зробили трохи далі. І тільки у 2006 році подружжя, так би мовити, возз’єднали. Могила з лаконічним чорним пам’ятником розташована під стінами Свято-Михайлівської церкви, пам’ятки архітектури ХІ століття зі стародавніми фресками всередині.
Вранці на могилу подружжя меценатів падає тінь від давньої Михайлівської церкви, де колись молився ігумен монастиря Сильвестр, який закінчив 1116 року написання «Повісті минулих літ» словами: «А хто читає цю книгу — пом’яни мене». Уклонімося ж і ми Варварі Николівні і Богдану Івановичу, які подарували Києву, Україні і світові унікальний Музей мистецтв.
Немає коментарів:
Дописати коментар